День моєї смерті
Я ПАМ'ЯТАЮ, ЯК старому мені настав кінець.
Спочатку це була лише думка. Щось пішло не так. Тоді все й почалося. Спершу я навіть не усвідомив, у чому річ. А ще десь за секунду відчув: з моєю головою відбувається щось дивне. Ніби щось живе заворушилося десь у ділянці потилиці, над самою шиєю - десь у мозочку. Пульсація чи інтенсивне мерехтіння, ніби метелик потрапив у пастку, і відчуття поколювання. Тоді я ще не знав про такі дивні фізичні наслідки депресії та тривожності. Тож мені здалося, що я помру. А тоді страшенно закалатало серце. А потім я сам увесь страшенно закалатав, дедалі глибше занурюючись у нову для себе дійсність - дійсність, що тисла, дійсність, що душила. Аби хоча б наполовину вибратись із цього стану, мені знадобилося понад рік.
Раніше я й гадки не мав, що таке депресія. Мої знання обмежувалися відомостями, що на щось подібне певний час після мого народження слабувала мама, а моя прабабуся по батьковій лінії вкоротила собі віку. Тож, гадаю, родинна схильність до депресії таки була, проте я про це ніколи не замислювався.
Отже, мені було двадцять чотири. Тоді я ще жив в Іспанії - в одному з найспокійніших і наймальовничіших куточків острова Івіса. Це було у вересні. За два тижні я мав повертатися до Лондону. Це означало знову стикнутися з дійсністю після шести років студентства. Я відтягував настання дорослого життя так довго, як лишень міг,?- і тепер воно нависало наді мною, наче чорна хмара, з якої от-от уперіщить злива.
Найдивніше у свідомості - ніхто нічого не помічає, навіть якщо у твоїй голові відбуваються найжахливіші речі. Світ знизує плечима. Ваші зіниці можуть розширитися. Мова буде незв'язною. Ваша шкіра може блищати від поту. І жодна людина, що бачила мене на тій віллі, навіть не здогадувалася, що я відчував, не могла зрозуміти, на яке пекло перетворювалося моє життя та чому думка про смерть була для мене аж такою привабливою.
Я не підводився з ліжка три дні. Проте заснути мені не вдавалося. Моя дівчина Андреа регулярно приходила з водою чи фруктами, але я ледве міг їсти та пити.
Хоча вікно й було відчинене, у кімнаті стояла задуха. Пам'ятаю, як я дивувався, що й досі живий. Знаю, це звучить аж занадто драматично, проте паніка й депресія нав'язують саме такі думки. І від цього не було порятунку. Я хотів померти. Хоча ні. Це не зовсім так. Я не хотів померти - просто я не хотів більше жити. Смерть лякала мене. Проте вона може спіткати лише тих, хто жив. Мені ж хотілося бути серед нескінченної кількості тих, хто ніколи не жив. Знайоме бажання: ніколи не народжуватися. Бути одним із тих трьохсот мільйонів сперматозоїдів, яким не пощастило.
(Яким даром було бути нормальним! Кожен із нас ходить невидимою линвою. Один необачний крок - і ми вже віч-на-віч з екзистенційними страхами, що дрімають у нашій свідомості.)
У тій кімнаті майже нічого не було. Лише ліжко з білою ковдрою без візерунків і білі стіни. Можливо, на стіні висіла якась картина, але це навряд. Принаймні я нічого такого не пригадую. Біля ліжка лежала якась книжка. Якось я взяв її - лише для того, щоб за мить покласти назад. Моєї зосередженості вистачало лише на секунду. Я не міг навіть розповісти про те, що відчував, бо слова втратили свою силу. Я справді не міг про це говорити. Поруч із тим болем слова здавалися нікчемними.
Пам'ятаю, як я хвилювався про свою сестру Фібі. Тоді вона була в Австралії. Я боявся, що вона, найрідніша для мене людина, теж колись стикнеться з таким жахом. Мені хотілося поговорити з нею, проте я знав, що це неможливо. Удома, у Ноттінгемширі, ми, тоді ще малеча, розробили систему спілкування перед сном - стукали в стіну між нашими кімнатами. Тепер же я гупав по матрацу, уявляючи, що вона почує мене на іншому кінці світу.
Гуп. Гуп. Гуп.
У моїй голові не виникало термінів на кшталт "депресія" чи "панічний розлад". Унаслідок своєї сміховинної наївності я вважав власні відчуття цілковито унікальними. І оскільки це було настільки чужим для мене, я думав, що воно є чужим для всіх людей.
-?Андреа, мені страшно.
-?Усе гаразд. Усе буде гаразд. Усе буде гаразд.
-?Що зі мною відбувається?
-?Не знаю. Але все буде гаразд.
-?Не розумію, як таке може відбуватися.
Третього дня я вийшов із кімнати. Вийшов за межі вілли. Вийшов назовні, накласти на себе руки.
Ця книжка неможлива
ЩЕ ТРИНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ я був певен, що цього не станеться.
Бачте, я думав, що помру. Або збожеволію.
Не було жодного шансу вижити. Часом я навіть сумнівався, чи протримаюся ще десять хвилин. А про те, щоб колись набратися сил та впевненості й написати про це, узагалі не йшлося.
Однією з найсуттєвіших ознак депресії є те, що її жертва втрачає будь-яку надію. Не бачить майбутнього. Доки в кінці тунелю ще не видно світла, здається, що навкруги самі лише глухі стіни. А знаючи, що майбутнє буде кращим і яскравішим за все пережите досі, можна рознести стіну на друзки й вийти на світло. Сам факт існування цієї книжки доводить, що депресія бреше. Вона нав'язує хибні думки.
Але сама депресія не є брехнею. З усіх пережитих мною речей вона була найбільш реальною - хоч і невидимою.
Інші люди можуть нічого не помічати. Це так, ніби ти весь гориш - але ніхто не бачить вогню. Через цю невидимість і непоясненність депресії дедалі більше розвивається відчуття власної відчуженості. З цим особливо тяжко боротися, коли всі твої думки паралізовано - а саме це й відбувається під час депресії.
Вона робить тебе самотнім, здається, що ніхто не може зрозуміти твоїх відчуттів. Ти тримаєш усе в собі зі страху видатися божевільним, боїшся несприйняття з боку інших, тому ще більше відмежовуєшся від свого оточення й навіть не обговорюєш цього - а дарма. Розмови про свої відчуття допомагають. Адже саме слова - байдуже, в усній чи письмовій формі - пов'язують нас зі світом. А тому обговорення цього з іншими людьми чи висловлення своїх думок на папері допомагають нам достукатись одне до одного - та й до справжніх себе також.
Так, я чудово розумію, що всі люди - надзвичайно потаємний біологічний вид. Ми закриваємо себе одягом, спарюємося, лише пересвідчившись, що нас ніхто не бачить,?- єдині з усіх живих істот. І ми завжди соромимося, коли з нами щось не так. Якщо ми й позбудемося цього сорому, то лише навчившись говорити про свої проблеми. Або ж навіть читати та писати про них.
Я вірю в те, що кажу. Адже частково саме завдяки прочитаному та власноруч написаному зміг знайти свій порятунок від мороку. І відколи я збагнув, що погляд на майбутнє, який нав'язує депресія, є хибним, мені захотілося написати про пережите - щоб відкрито виступити проти неї та проти тривожності. Тож за мету цієї книжки я ставлю дві речі. По-перше - зменшити відчуття власної відчуженості. По-друге - і тут я, мабуть, видамся ідеалістом,?- зробити спробу та врешті переконати людей у тому, що залишатися на дні - не найкраща думка. Я написав цю книжку тому, що давні переконання лишаються правдивими. Час лікує. У кінці тунелю справді є світло - навіть якщо ми його не бачимо. І білі смуги завжди десь поряд із чорними. І слова, хай навіть іноді, можуть стати визволенням.
Метт Гейґ
Чому варто жити далі
Видавничий дім "Фабула" 2025
Оригінальна назва твору: Reasons To Stay Alive
Copyright ? Matt Haig, 2015
? І. Лютенко, пер. з англ., 2018, 2025
? ВД "Фабула", 2025
ISBN 978-617-522-378-9 (epub)
Усі права захищено.
Жодної частини цієї книжки не може бути відтворено або
передано в будь-якій формі або будь-якими засобами, електронними
чи механічними, включно з фотокопією, записом чи будь-якою
системою зберігання та пошуку інформації, без письмового дозволу
власників авторських прав.
Електронна версія створена за виданням:
Гейґ Метт
Г27 Чому варто жити далі / Пер. з англ. І. Лютенко. - Харків : ВД "Фабула", 2025. - 256 с.
ISBN 978-617-522-364-2
Автор цієї непересічної книжки, британський письменник Метт Гейґ, спромігся подолати депресію - недуг, що забирає радість із нашого життя. Пройшовши крізь власне пекло, він замислився над тим, що його особистий успішний досвід може подарувати надію іншим людям. Так народилась ідея відвертої розповіді про боротьбу з депресією.
Тож навчаймося витримувати страждання, долаємо розпач і... живемо далі!
УДК 159.9
Шановний читачу!
Спасибі, що придбали цю книгу.
Нагадуємо, що вона є об'єктом Закону України "Про авторське і суміжні право", порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України "Порушення авторського права і суміжних прав" штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
Післямова та кілька слів подяки
ЯКОСЬ ВІЛЛІ НЕЛЬСОН сказав, що часом доводиться або писати нову пісню, або вибивати ногою вікно. На мою думку, існує і третій варіант - створити щось у прозі.
Я тривалий час відчував потребу написати саме цю книжку. Проте водночас хвилювався, працюючи над нею, тому що вона про дуже особисте. А ще боявся, що робота над книжкою змусить мене знову пережити деякі з тих поганих моментів. Тому вже довгий час писав про своє життя опосередковано, у художніх творах.
Два роки тому вийшла моя книжка "Люди". Саме в цьому романі я більше, ніж в інших, звернувся до теми свого розладу. Зовні твір мав вигляд класичного зразка наукової фантастики: на Землю, набувши людської подоби, прилітає інопланетянин і, досліджуючи представників нашого виду, мало-помалу змінює свою первісну думку про людство. Проте насправді я писав про відчуження, спричинене депресією, і те, як його подолати та врешті-решт знову полюбити світ.
У післямові наприкінці "Людей" - на кшталт тієї, яку ви зараз читаєте,?- я відкрився та стисло розповів про власний досвід панічного розладу й депресії. І коли люди позитивно сприйняли цю відвертість, з'явилось усвідомлення, що насправді причин хвилюватися не було. Моя відкритість не виставила мене чудилом - навпаки, завдяки їй я зрозумів, як багато людей стикаються з подібним досвідом на певному етапі свого життя. Як не існує людини, що абсолютно здорова фізично, так немає і нікого цілковито психічно здорового. Тож це питання стосується кожного з нас.
Після того випадку мені стало сміливості трохи детальніше поділитися власним досвідом в інтернеті. Проте я досі не знав, чи напишу колись цю книжку. Людиною, що переконала мене взятися до роботи, стала чудова Кеті Рентценбрінк. Вона найбільш наполегливо та, відверто кажучи, найбільш ефективно захищає права книжок (часом навіть ще не надрукованих, як це, наприклад, було зі мною). Саме Кеті під час розмови за відерцем попкорну зі смаком васабі в ресторанчику Itsu наполягла, щоб я написав книжку про депресію. Я написав її, Кеті. Сподіваюся, тобі сподобалось.
Безперечно, ця книжка не була б такою без редактора. (Найбільша перевага книжок полягає в тому, що їх можна виправляти, виправляти, і знову виправляти, тоді як життя - на жаль! - завжди лишається в першій редакції.) Подяка редакторові є обов'язковою річчю, проте навіть якби це було не так, я - з етичних та логічних міркувань - однаково згадав би про роль Френсіса Бікмора у формуванні цієї книжки. Його численні пропозиції допомогли мені зрозуміти, як саме її писати. До того ж завжди приємно працювати з редактором, який спокійно приймає рукопис суперечливого жанру, не ставить запитань на кшталт "А це спогади, посібник із самодопомоги чи огляд?" і не проти того, що книжка містить потроху всього.
Саме тому я вважаю Canongate ідеальним видавництвом. З ними я відчуваю, що можу написати щось нестандартне й вони це надрукують, якщо книжка їм сподобається. Тож мені надзвичайно пощастило співпрацювати з цим видавництвом. Вони допомогли мені стати на ноги як письменнику. Я вдячний легендарному Джеймі Бінгу та всім співробітникам, серед яких Дженні Тодд, Андреа Джойс, Кеті Моффет, Джаз Лейсі-Кемпбел, Анна Фрейм, Вікі Рутерфорд, Сіан Гібсон, Джо Дінглі та вся їхня команда, за те, що дали мені шанс та дуже допомагали.
І далі підтримуючи сентиментальну атмосферу, уважаю за необхідне подякувати моїй агентці Клер Конвіль, яка повністю зрозуміла суть книжки та заспокоїла мене, коли я дуже хвилювався. Вона - чудова людина, яку надзвичайно корисно мати серед своїх спільників. Саме Клер спрямувала "Чому варто жити далі" правильним курсом.
Крім цього, я дякую всім, хто всіляко допомагав і підтримував мене під час моєї письменницької діяльності впродовж багатьох років. Серед цих людей - Таня Сеґетчіан, Джанет Вінтерсон, Стівен Фрай, Стів Вотсон, Джоан Гарріс, Джулія Кінгсфорд, Наталі Догерті, Енні Ітон, Аманда Крейг, Карадок Кінг, Аманда Росс і ще багато інших. Дякую всім мережам книжкових крамниць, з якими мені довелося співпрацювати і які заради мене часом робили більше, ніж належало до їхніх обов'язків. Не можу не згадати Лейли Скелтон, завдяки якій у Waterstones у Донкастері з'явилися банки арахісового масла та значки, присвячені моїм "Людям". Також дякую всім користувачам, що допомагали поширювати мої дописи у фейсбуці та твітері, особливо тим, хто зробив внесок до розділу "#чомувартожитидалі".
Я завжди відчував відкритість і любов членів моєї родини. Тож хочу подякувати їм за те, що вони допомагали мені залишатися на плаву, а також за те, що вони абсолютно нормально поставилися до написання цієї книжки. Я нескінченно вдячний Мамі, Тату й Фібі, як і Фріді, Альберту, Девіду та Кетрін. Дякую, що підтримували мене. Я люблю вас усіх.
Я дякую Лукасу та Перл за те, що вони щодня дають мені сотню приводів жити далі. І звісно ж, дякую Андреа. За все.
Прекрасний краєвид
СОНЦЕ ПЕКЛО НЕМИЛОСЕРДНО. У повітрі відчувався запах сосон і моря. Власне, море було зовсім близько - біля підніжжя скелі, на якій я стояв. Від краю урвища мене відділяли лише кільканадцять кроків. Як на мене, не більше двадцяти. Мій задум був простий - зробити двадцять один крок.
"Хочу померти".
Біля своєї ноги я зауважив ящірку. Справжню ящірку. Я трохи замислився. Ящірки - не самогубці. Вони борються за своє життя. Можна відірвати в ящірки хвіст, а вона його однаково відростить. Ці створіння не хандрять. У них не буває депресії. Вони просто виживають, хай якими суворими є умови. У той момент я понад усе на світі хотів бути ящіркою.
Вілла - найчарівніше місце з тих, де я колись жив,?- лишилася за спиною. А попереду розгортався найприголомшливіший із бачених мною досі краєвидів. Обрамлене бахромою прибережних вапнякових скель та незаймано-білих пляжів, переді мною лежало бірюзове покривало Середземного моря, яке було всипане діамантами сонячних відблисків. Певно, це здалося б красивим будь-кому. Проте навіть найпрекрасніший краєвид у світі не міг притлумити в мені бажання вбити себе.
Десь за рік до того, здобуваючи ступінь магістра, я витратив чимало часу, читаючи Мішеля Фуко. Особливо його "Безум і цивілізацію". Суть книжки полягала в тому, що безумцю мусять дати спокій. У тому, що нажахане, вороже суспільство вважає будь-кого "не такого" хворим. Проте тоді я справді був хворим. Це не обмежувалося кількома схибленими думками. Не обмежувалося дивакуватістю. Не обмежувалося книжками Борхеса, музикою Капітана Біфхарта, курінням люльки чи маренням про здоровенний батончик "Марс". Мені справді боліло. Усе було гаразд - а тепер, раптом, ні. Я почувався погано. А отже, був хворим. Мені було байдуже, хто в цьому винен - суспільство чи наука. Я більше не хотів - не міг - почуватися так жодної секунди. Я мусив покінчити із собою.
І я мав намір це зробити, доки моя дівчина, довірливо думаючи, що я вийшов подихати свіжим повітрям, залишалась у будинку.
Спершу я йшов, рахуючи кроки. Тоді збився - зосередитися ніяк не вдавалося.
"Не лякайся,?- сказав я собі. Чи принаймні мені здалося, що сказав.?- Не лякайся".
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
